Неділя, 21 Жовтень, 2018 - 19:21

Поділитися

12 Жов 2018

Курсанти Академії Нацгвардії України: молодість із «присмаком» війни

Складовими людського життя є чотири етапи: дитинство, молодість, зрілість та старість. Неначе чотири пори року, причому, кожна має свою неповторність, та щоб там не говорили, саме молодість вміщує в собі найбільшу силу – силу до життя. Молодість – це не завжди відсутність досвіду та юнацький максималізм. За цим етапом, який присутній у житті кожної людини, досить часто, стоїть сміливість, амбіційність та мудрість. Це почуття не покидало під час розмови з курсантами Академії Нацгвардії Ігорем Шафігуліним та Любов’ю Самбурською.

 

Ігор Шафігулін: «Перша думка, коли опинився на мирній території – дякувати Богу я повернувся, і я живий…».

Ігор Шафігулін вже три роки як опановує англійську та французьку на гуманітарному факультеті. Зараз у нього нове життя, в якому окрім насиченого навчання, з’явилася кохана дружина, нові друзі та багато планів на майбутнє, але минуле, інколи, змушує повертатися. Особливо, коли звертаються за допомогою, бо в свої 24 роки має непересічний військовий досвід, тільки мало кому відомо, якою ціною він отриманий.

Ігор, родом з Миколаївщини, після закінчення школи був призваний на строкову службу до внутрішніх військ. У родині Ігоря військових не має, але коли 2014 року почалася мобілізація, 5 чоловіків з його селища, серед них Ігор та його тато, чесно пішли на захист українського народу. Тато Ігоря 4 роки проходив службу в зоні ООС і тільки в цьому році демобілізувався через поранення. Саме з Миколаєва Ігор Шафігулін вирушив у ротацію на Схід.

 

«Ми перебували за 7 км від кордону з Росією, спочатку це було село Н-ка., через 3 дні нас обстріляли зі стрілецької зброї (градів та мінометів). Нам дали команду, щоб ми переїхали на інше місце дислокації – це було село Л., Донецької області. Там ми, переважно, виконували обов’язки з охорони блок постів і від’їжджали до самого кордону, на перепускний пункт, де допомагали прикордонникам у несенні служби, тому що їх там знаходилося мало, а навантаження тоді були великі», - ділиться Ігор.

 

Військовому також врізається в пам’ять момент, коли на третій день по приїзду в зону АТО все їх обмундирування згоріло під час обстрілу.

«Після цього приїхали волонтери, привезли нам нову форму, берці, щоб було в що перевдягнутися, адже більшість залишилася взагалі без змінного одягу. Нас тоді врятувало те, що був серпень, хоча вечорами було доволі прохолодно, - згадує курсант. - Взагалі, волонтери навідувалися нечасто, адже ми знаходилися на передовій, частіше з подарунками від них приїздили наші військові».

 

Під час одного з боїв Ігор отримав поранення в ліву руку.

«Куля пройшла знявши всі м’які тканини, ще б міліметр і була б пошкоджена кістка. До цього тримав автомат і швидко біг, навіть болю не відчував, тільки побачив, що в мене рана, рука відразу перестала працювати, не міг поворухнути пальцями. Думав, що, взагалі, рука не працюватиме, але завдяки вчасно наданій медичній допомозі, вона поступово почала відновлюватися».

 

За себе Ігор непокоївся мало, а більше, за час перебування в зоні ООС,  турбувався за рідних серцю людей.

«Хвилювало мене як мама все переживе, вона ж у мене така вразлива, тому дуже непокоївся за її здоров’я. У мене ще є молодша сестра Галя, яка дуже переживала, але це не вплинуло на її бажання у майбутньому стати військовою», - вперше за всю розмову усміхається Ігор.

 

Згадує курсант й довгоочікуваний момент повернення на додому.

«Пам’ятаю, тільки коли опинилися на мирній території, зрозумів, дякувати Богу я повернувся, і я живий. Ще коли перебував на території Криму, то нам пропонували залишитися, обіцяли дати купу грошей і казали, що ви будете жити набагато краще, але я вирішив, що недаремно давав військову присягу Україні, і буду вірний їй до кінця, адже потрібно відповідати за свої слова. Саме в ту хвилину, я переконався в правильності свого рішення», - підкреслює військовий.

 

А ще, Ігор Шафігулін найбільше хотів почути голос найріднішої людини, тож як тільки випала така можливість, набрав номер мами.

«Нас спочатку завезли до Харківського університету повітряних сил – це була десь 4-та ранку. Я взяв у товариша слухавку, номер пам’ятав погано, бо мене контузило, але як тільки взяв телефон, відразу почав набирати номер. Два гудки, мама взяла слухавку… Я промовив тільки алло, і почув плач, у мене в самого навернулися сльози. Не знаю як це передати можна, але я почув цей рідний-рідний голос, емоції мене переповнювали в той момент, а ще я зрозумів, що мої рідні багато пережили, можливо, страшніше ніж я», - вважає Ігор.

 

Після повернення з зони проведення ООС, деякий час пішов на адаптацію. Потім Ігор повернувся на службу до військової частини. Головним на той час для нього було відволіктися від жахливих спогадів та не зневіритися.

«Після ротації багато хто почав зловживати спиртним, але я зрозумів, що це хибний шлях. Вважаю, що треба відразу чимось зайнятися, скажімо, поїхати на відпочинок або відволіктися на творчість,- радить Ігор. - Особисто я, коли батько був у ротації, вирішив відремонтувати автомобіль, тож купив у машину багато деталей, розібрав її - це мене відволікало».

 

Повністю змінилося життя Ігоря Шафігуліна, все ж таки, після вступу до Академії Нацгвардії. Стати нацгвардійцем Ігор планував ще в 2014 році, але коли вирушив на Схід захищати країну, було вже не до вступу. Тільки в 2016 році після всього побаченого та пережитого Ігор твердо вирішив вступити на навчання для того, щоб в майбутньому побудувати військову кар’єру та передавати отримані знання молодому поколінню, а з обранням факультету питань не виникало.

«Від самого початку хотів вступити на гуманітарний факультет. Офіцери, які навчилися на цьому факультеті говорили, що тут багато перспектив. З перших днів навчання помітив, що дуже багато досвідчених викладачів як з іноземних мов, так і фахівців з військових дисциплін. В Академії дуже гарна навчальна база. Все робиться для того, щоб майбутні офіцери набували якомога більше знань по різним видам військових професій і мали гарний загальний розвиток. Вся справа в тому, що порівняно з курсантами, які прийшли зі школи, я прийшов з військ, мені було 22 роки. Чотири роки як закінчив школу, в школі англійську не дуже вивчав, але жалкую про це, тому що мені довелося багато зусиль прикласти для того, щоб вийти на той рівень, який є в Академії. Взагалі, мені подобається вивчення мов, але військові дисципліни для мене ближче, тому що я вже побув у цій сфері, побачив як це у військах і мені простіше працювати на парах, які проводяться», - ділиться Ігор. – Помічаю, що з кожним днем в Академії дедалі більше розвивається міжнародна співпраця, тож багатьох курсантів та офіцерів відправляють на стажування до школи офіцерів Національної жандармерії Франції та інших закладів. Дуже хотілося б і самому отримати такий досвід, але поки що треба підвищити рівень володіння мовою для того, щоб достойно представити себе у Франції».

 

Навчальна група Ігора Шафігуліна наполовину складається з курсантів, які прийшли після школи, а наполовину з людей із досвідом військової служби, оскільки він належить до останніх, тож недаремно є командиром групи.

«Якщо виникає така потреба, то можу дати пораду та допомогти розібратися у військових предметах. Розумію, що курсантам, які прийшли після школи набагато важче розібратися у військових дисциплінах, а мені зовсім не шкода поділитися тим, що я знаю, показати як правильно щось зробити або дати слушну пораду», - додає нацгвардієць.

 

«Якщо ви вже в мене запитали, наскільки змінилося моє світобачення, то скажу відверто, я почав більше цінувати життя, - зазначає Ігор. – Після участі в бойових діях зрозумів, що життя може обірватися в будь-яку хвилину, а воно так дорого коштує. Треба цінувати не тільки своє життя, а й інших, окрім ворогів».

Відчувається, що для Ігоря Шафігуліна, сказане є не просто словами – це пережите, відчуте, а тому справжнє. А ще, чомусь, звертаєш увагу на його руки. На одній невеличкий шрам, а на інший - обручка… Ось воно й життя зі своїми контрастами, але в Ігоря обов’язково все буде добре, бо коли надходитимуть, сповнені жахом спогади, його рятуватиме любов…

 

Любов Самбурська: «Жінка та війна – це два різних виміри».

Старший солдат, курсант третього року навчання Любов Самбурська на відміну від більшості курсантів, не на словах знає, що таке війна, адже з 18 років побачила та відчула на собі її злісний подих. Вона загартувалася як фізично, так і морально, але чи варта молодість такого досвіду?

Цікаво, що в дитинстві Люба навіть не замислювалася над тим, що її життя буде пов’язано з військовою сферою. Коли після закінчення технікуму отримала пропозицію служби за контрактом, то швидко склала всі за і проти, та враховуючи бажання змінити своє життя вирішила спробувати. В 2016 році проходила службу в зоні ООС. Основою та підтримкою для молодої дівчини тоді було розуміння, що необхідно переборювати свої страхи та йти далі. У військовій частині всі розуміли, що вона нова людина в цій сфері, тому всіляко підтримували, але ставилися як до солдата.

 

Стосовно навчання в Академії, зазначає, що з 29 курсантів – 11 проходять військову службу за контрактом. З перших днів навчання в Академії, дівчина помітила, що все більш дисципліновано, аніж під час ООС, але ні про що не жалкує, тому що до вступу була ознайомлена з порядком несення військової служби, навіть те, що стройовим кроком ходити могла вже було плюсом. Тож, старалася підтримувати та допомагати іншим дівчатам, яким було ще важче, адже прийшли після школи.

 

Любов Самбурська вважає правильним кроком підписання наказу про гендерну рівність під час несення військової служби, а от з обов’язковою військовою службою жінок не згодна.

«Не вважаю, що це потрібно. Наприклад, я захотіла змінити щось у своєму житті, тому підписала контракт, а потім вирішила здобути нові знання у військовій сфері, тому й вступила на навчання до Академії, але ніхто мене до цього не зобов’язував. А от у чоловіків трішки інша ситуація, адже військова служба - це їхній обов’язок, і думаю, що так повинно бути», - зазначає Любов.

 

Риси, які закарбувалися під час перебування в зоні ООС, зробили Любов більш досвідченою, цілеспрямованою там загартували характер. Дівчина переконана, що вони пригодяться для подальшої служби, але не потрібно пов’язувати роботу і те, що поза межами неї.

«За сталевим характером завжди стоїть тендітна жінка, тому не треба про це забувати, якою б небезпечною та важкою була робота. Сила жінки в тому, щоб не показати свої слабкі сторони тому, хто цим зможуть скористатися», - вважає курсант.

 

На сьогодні, Любов Самбурська повністю віддана навчанню. Захоплюється вивченням французької мови. У дівчини помітно горять очі, коли розповідає про свою заповітну мрію – поїхати на навчання до школи офіцерів Національної жандармерії Франції за програмою обміну курсантами, та в майбутньому стати перекладачем-синхроністом з французької мови. Вона цінує кожен день та старається знаходити гармонію в усьому, що її оточує, адже так, крок за кроком іде до світлого майбутнього. А ще, бажає наприкінці життя зрозуміти, що прожила його недаремно та головне - достойно.

 

Чи варто зважати на минуле, чи, навпаки, краще відкинути його та дивитися тільки в майбутнє? Молодість цих курсантів Національної Академії Національної гвардії України, має не тільки «присмак» війни, а ще й наповнена неабияким досвідом, його не носити за плечима, але він стовідсотково стане в нагоді у подальшій подорожі етапами життя…

 

Альона Руденко